Про книжки, після яких хочеться жити, і про вогонь любові до життя

        21-22 березня в рамках проєкту Українського ПЕН "Мереживо. Літературні читання в містечках України" письменниця Ольга Купріян (Київ) та перекладачка Анна Вовченко (Київ) відвідали місто Лубни та смт Оржиця, що на Полтавщині. Зустрічі модерувала Марія Титаренко. Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". 

 

     На "Мереживо" в Лубнах та Оржиці чекали ще від вересня. Але все ніяк не складалося: через поховання героїв на місцях (а тому скасування публічних подій), через негоду та інші форс-мажори. Квитки поверталися, афіші перероблялися, склад авторок змінювався, аж нарешті поїздка відбулась - відтак кожна подія починалась із репліки "ну, нарешті!" 

     
 У Лубнах зустріч тривала дві з лишком години, велика бібліотечна зала ледь уміщала усіх охочих (стільці довелося постійно доносити з інших кімнат). Такий ажіотаж можна зрозуміти: гостьових авторок тут добре знають, написані та перекладені ними книжки були заздалегідь акуратно викладені на двох столах й етажерці обіч. Я навіть порахувала: на Ольгу й Анну у сумі припадає 39 книг - 12 авторських і 27 перекладених. 

       Як завжди, на зустрічі йшлося про оригінальні шляхи в літературу кожної з авторок. Так, Ольга мріяла стати письменницею ще від другого класу. Якось, вона написала твір, який розчулив її вчительку до сліз, - тоді майбутня письменниця зрозуміла, що слова мають силу і вартість. "Я потім робила так весь час!" - вона сміється. Шлях Анни почався теж зі школи: вона мріяла вивчити "всю англійську мову "напамʼять"" і навіть ставила краш-тест на профпридатність своїм вчителькам англійської - чи ті "напам’ять" самі знають англійську. "Звісно, - усміхається Анна, - я тоді ще не знала, що жодної мови не можна вивчити "напам’ять", навіть своєї рідної". Але це був її дороговказ. 

       Анна також розповідала, що з повномасштабним вторгненням у неї погіршилася здатність переживати емоції, що, вочевидь, позначилось на перекладі. Невдовзі має вийти перекладена нею "Емма" Джейн Остін й Анна ділиться, що їй було вкрай важко ставити себе на місце героїв, які "по півдня могли обговорювати платтячка і хто на кого як подивився". 

      "Адже наша дійсність набагато стрімкіша, - продовжує вона. - І я тепер не можу зіставити себе із тою старою лінивою англійською реальністю. Таке враження, що переклади вже не проживаються, а сприймаються через якусь прозору, але дуже цупку пелену".

     

 Анна досі для себе не вирішила, чи повернеться у художній переклад, а чи піде у "більш корисні і приземлені сфери життя". Тим часом Ольга розповідала про свої досвіди писання для дітей, підлітків та дорослих. "Я пишу реалістичну літературу, але з гумором", - каже вона, щоразу встаючи під час відповідей, аби бачити усю залу.

      "Змусити людей засміятись, ще й на третьому році повномасштабного вторгнення, це для мене виклик і навіть в якомусь сенсі мета, - каже Ольга. - Я прагну писати книжки смішні, після яких хочеться жити".

      Тому кожна книга з її підліткової серії про панн закінчується святом. Це свідомий авторський хід - залишити читачам і читачкам радість і надію. Відтак під час обидвох зустрічей Ольга фонтанувала гумором і позитивом, а аткож розповідала кумедні історії. Будучи промоутеркою дитячого читання проєкту "BaraBooka. Простір української дитячої книги", Ольга багато розповідала про натхненне читання з дітьми як спосіб бути разом із дитиною, про читання як мову любові, про книжки як продовження діалогу з дитиною, про підготовку батьків до розмов із дітьми про війну і мир. В авдиторії запитали письменницю з якого віку можна говорити з дітьми про війну. На що Ольга відповіла: "З того, коли запитують". І уточнила, що чим менша дитина, тим краще треба підбирати слова, а ще неодмінно спостерігати за реакцією дитини, чи не лякає її якась тема, чи не є болісною. Мовилось також про роль бібліотек, які нині стали, окрім іншого, "центрами спілкування, де можна побачитись, і де відбувається обмін ідеями". "Я ціную можливість приїхати в живу бібліотеку, яка збирає зали, - показує Ольга на присутніх, а потім на стелажі з найсучаснішими книжками, - і щоб там були ось такі якісні та найновіші книжки, як у вас". 

       Анна розповіла, як бібліотеки дисциплінують її читання і пожартувала, що вони також "не дозволяють книжкам вижити її з дому", де авторка вже "протоптує доріжки між стопками книжок". Що ж до важливості самого читання, Анна згадала героїню перекладеного нею восьмикнижжя, Енн, яка вважала, що читання потрібно для того, аби розвивати уяву, а уяву героїня вважала своєю головною чеснотою. 

       "Людині без уяви набагато важче бути співчутливою, - пояснює Анна, - сприймати чужий біль як свій і взагалі бути людиною. Я вважаю, що людей робить людьми розвинена уява і пристрасть, з якою людина проживає життя. Той вогонь, яким вона горить, коли робить найбільш повсякденні речі, як-от ходить на роботу, розмовляє з друзями, готує їсти. Якщо в цьому немає вогню любові до життя, то й людина вигорає і перестає бути людиною. Якщо людина не вміє збалансувати уявою (яка може тебе на хвилинку перенести в інший вимір і цим зберегти великий шмат психічного здоров’я) той біль і труднощі, з якими вона стикається в повсякденному житті (а в нас зараз кожен має якусь свою долю горя і лиха, незалежно є війна чи її немає), їй набагато важче буде жити і бути підтримкою для себе й для інших".

      Наступного дня на зустрічі в Оржиці з’їхались мешканці із довколишніх селищ. Велопарк біля бібліотеки майорів різними кольорами і й обтягнутими українськими хустками сідлами. Зустріч почали з урочистостей та виступу місцевого музичного гурту, і, звісно, зі частування полтавськими варениками, розміром із кулак. 

     

     Анна й Ольга розповідали про свої книги і досвіди переживання війни. Анна міркувала про біль, який супроводжує не лише втрату чогось особливого в житті, але й переживання краси. Цитувала свою улюблену фразу із "Тореадорів із Васюківки" Всеволода Нестайка, яку "не перевершив ніхто": "Чисте сонце купалося в брудних калюжах і робило їх чистими". Обидві авторки говорили про важливість бути, як діти, про дитинство як квінтесенцію абсолютного щастя, яке минає. Ольга розповідала про свої письменницькі секрети підглядання за дітьми на майданчиках, про важливість уважно слухати і спостерігати, а зокрема фіксувати дитячі словечка, як-от "впухнаститися" (словотвір Олиної доньки) чи "їжачкувати" (словотвір Аниної племінниці). Ольга ділилась своїм досвідом евакуації з донькою до Польщі, який замість місяця затягнувся на півтора року. І про те, як важливо про це писати, аби діти, читаючи такі книжки, впізнавали цей досвід. 

"А ще важливо говорити з дітьми не лише про війну, а й про мир, - каже Ольга. - Треба налаштовувати дітей на майбутнє - війна колись закінчиться. Так, ми не знаємо коли, але вона точно закінчиться. І ми маємо готуватись до миру".

  Анна поділилась спостереженнями, що наша війна нагадує їй Першу світову. Взоруючись на восьму книгу Люсі Мод Монтгомері, Анна пояснює: "Війна, яка була міжконтинентальним потрясінням і соціальною пандемією, все ж залишалась в ідилічному закутку канадської провінції лише тлом із новин. Це дуже схоже на нашу війну, яка, на жаль, має перспективи перерости у Третю світову, і все ж проходить як інфотло для жителів багатьох стабільніших, успішніших, затишніших, щасливіших країн. Бо їм пощастило не жити поруч з росією. Вони дивляться на війну крізь новинні шпальти. Часом їхні громадяни воюють у нас у складі Інтернаціонального легіону, часом гинуть, але це все-одно не впливає на їхнє повсякденне життя". На її думку, ці війни також подібні за рівнем потрясіння, рівнем "тектонічних зрушень у свідомості людей", адже "покоління наших батьків жило без війни, як і покоління перед Першою світовою". Тож мовилося про важливість виходити із цих потрясінь, про потребу "внутрішньої розморозки".

        "Це нормально почуватися ненормально в ненормальних обставинах, - ділиться Анна. - І потребувати допомоги - нормально. І отримувати допомогу, і дбати про себе - нормально. Немає неправильних реакцій на ненормальні обставини".

       Напередодні вночі у столиці впав уламок ракети на будинок родини Аниної сестри. "Мені непросто зараз, - зізнається Анна. - Дуже прості речі тепер вчать не стільки радіти, скільки відчувати життя, вони вчать відчувати, що ти є. І це велика цінність, що ти є. Навіть якщо ти ніколи не був фанатом власного життя. Просто мати можливість його жити - це такий доступний не кожному подарунок. Це вміння тренується - вміння відчувати вдячність". 

       Обидві зустрічі на Полтавщині можна би було охарактеризувати одним словом - "вдячність". Ми виплітали мереживо вдячності. "Коли наші музи говорили, наші сирени мовчали", - спостережливо зауважила в Лубнах пані Валентина Семак. Хочеться вірити у силу муз і слів. А ще хочеться говорити про мир і перемогу, незмінно дякуючи всім, завдяки кому ми маємо цей "доступний не кожному подарунок" - життя. 

        Український ПЕН висловлює щиру подяку за підтримку:

       працівницям Лубенської публічної бібліотеки ім. Володимира Малика, а зокрема директорці Валентині Семак, а також письменниці та краєзнавиці Ганні Кревській;

        працівницям Публічної бібліотеки Оржицької селищної ради, а зокрема директорці Лілії Васильковій, а також мисткині мотанок Ірині Виговській та залученим до урочистостей працівникам ЦКіДУ. 

                                           Марія Титаренко